Брати інтерв'ю у Слави Соломки — суцільне задоволення. Він настільки артистичний, що, спілкуючись із ним, мимоволі стаєш дійовою особою маленької вистави. Але Слава говорить про дуже важливі й часом болючі для себе речі так відверто, що розумієш — це і є справжнє життя. Вийшла дуже надихаюча розмова для тих, хто шукає себе.
— Славо, ти не приховуєш, що можеш розлютитися й навіть побитися в міському транспорті. А що може спонукати тебе до такої радикальної поведінки?
Я не можу спокійно спостерігати, коли людину незаконно ображають. Наприклад, коли у тролейбусі чи трамваї бачу, як контролери ображають приїжджих хлопця чи дівчину, які не розібралися, як оплачувати проїзд, — я не пройду повз, заступлюся. Все має бути чесно й справедливо. Мене в дитинстві за таке, до речі, й били. За те, що я не міг слова в кишені втримати: не міг промовчати, бути хитрішим. Я говорив правду в обличчя й від цього часто страждав. Я в цьому плані такий, що на амбразуру полізу.
— Про тебе кажуть, що ти вмієш ударити словом сильніше, ніж кулаком.
От цьому я навчився! Якщо мене намагаються принизити, я можу відповісти так, що людина відчує себя лайном.
— Це мама навчила тебе, як постояти за себе?
Мама вчила тому, що завжди треба мати власну гідність. От вона мені часто говорила таку фразу. Пам’ятаю, в театрі Франка були гастролі, і я підійшов сфотографувався з Маковецьким. Показав мамі, кажу: «Подивись, я з Маковецьким сфотографувався». А вона: «А навіщо ти з ним фотографувався?» «Ну, як! Це ж Маковецький!» Вона каже: «Не треба ні з ким фотографуватися. Хай із тобою фотографуються». І я це запам’ятав.
— А хто в тебе мама?
Історик і перекладач. Вона працювала багато років завідуючою архівом у Музеї історії Великої вітчизняної війни (зараз – Музей історії України у Другій світовій війні – Прим. ред.), а потім — екскурсоводом у Києво-Печерській Лаврі. Вона сама з Яготина, закінчила університет Шевченка.
— А тато?
Тата я не бачив ніколи. Вони з мамою не були одружені. Мама народила мене в 40 років, я пізня дитина, це була любов, але в тата була інша родина, і в мене є брати й сестри, старші.
— Спілкуєшся с ними?
Я їх не знаю. Я навіть звертався на «Таємниці ДНК», точніше, вони самі на мене вийшли. У мами, звісно, була образа на тата, я так розумію, і вона казала «навіщо він тобі треба взагалі?», коли я запитував. У мене сформувалося негативне ставлення до поняття батька в сім’ї. А коли я подорослішав, то мені стало цікаво, що я успадкував від тата. Я подумав, якщо побачу його дітей, то по них я ж зможу це зрозуміти! І «Таємниці ДНК» їх знайшли. Кажуть: «Дуже пристойні люди, тому що з ними навіть дуже складно вести переговори про зйомку». А їм же не можна сказати, хто я.
Слава Соломка в дитинстві
— Вам так і не вдалося зустрітися?
На жаль, не вдалося. Спочатку зйомки відкладали через ковід, потім — через якісь обставини, а тепер ось війна почалась — і знову відклали.
— Ти не знаєш, кого знайшли? Брата, сестру?
Точно знаю, що є сестра, це мама говорила, але очевидно є ще й брат. Напевно, у них є й діти, це, виходить, мої племінники. Але я не поспішаю. Все має йти своєю чергою.
— Ти більше не ображаєшся на батька?
У мене на тата взагалі немає образи. Мама сказала, що він був лікарем – щелепно-лицьовим хірургом, навіть кандидат наук. Але в нього була інша сім’я.
— Скільки тобі було років, коли вона це розказала?
Не пам’ятаю. А потім вона мені сказала, що він не захотів мене визнавати — от і все. Мама сама вирішила, це було її свідоме рішення народити дитину, залишити її. Це був її вибір. Вона мене народила для себе.
— Ти — мамин синок?
Так. Я їй за щось вдячний, а за щось… От чому мене били? Вона купувала мені довідку в дільничного лікаря, і я не ходив на фізкультуру. І це на мені позначилось дуже сильно. Зараз я ходжу на волейбол, і мені тренер каже: «Ти в дитинстві, мабуть, мало фізкультурою займався». Бо я в неї одна дитина, і вона берегла мене від усього. А зараз мені не вистачає фізичної розвинутості, тому вже в 33 роки я почав займатися спортом.
— Що б ти порадив хлопчикам, які ростуть без батька? Бо таких родин багато. А у зв’язку з війною, на жаль, буде ще більше…
Добре вчитися і працювати. Чого я тільки не робив: я й листівки роздавав, і промоутером працював, і дошки на деревообробному комбінаті шліфував, і аніматором у нічних клубах працював. Загалом я заробляв гроші із самого раннього віку, з 14 років.
— Тобі не вистачало на кишенькові витрати?
Насамперед я хотів самостійності. Хоча гроші були первинні. Я розумів: якщо я буду заробляти, то буду абсолютно вільним. У мене було дуже бідне дитинство. Я навіть звертався до психотерапевта — через страх бідності. Я пам’ятаю моменти, коли ми з мамою ходили по смітниках, діставали там пляшки, картон, щоб здавати на макулатуру. Я ще був у колясці, це були 90-ті роки…
У мене довго був страх бідності. Психотерапевт відкопала, звідки в мене це береться, й вона мене занурювала в той стан, у три роки, і я все розповідав, от прямо у безсвідомому стані виплакував усе, що я пережив тоді. Усе за один сеанс.
— Ти вважаєш, що позбувся комплексу маминого синочка?
Узагалі. Якось у 30 років у мене з’явилася автономність. Я довго жив із мамою, навіть коли вже собі окрему квартиру купив. Приблизно тоді я перестав боятися бідності. Так вишло, що в мене тоді був професійний простій, і почалася депресія. І я згадав пораду, яку мені колись особисто дав Іцхак Пентосевич: «Ти можеш бути краще за Урганта». Я кажу: «Цікаво, як?». Він каже: «Але тобі для цього потрібна енергія. А де взяти енергію — зі спорту. Тільки так». Сам він бігає марафони. І я почав бігати зранку. Спочатку 500 метрів, потім 700. Взимку я почав! Один, о 7 ранку. І через деякий час вирішив переїхати, став бігати Оболонською набережною вже по 2 км і записувати відео для Інстаграм. Підписники дивилися мої мотиваційні відео, і в мене щось почало змінюватися! Раптом мені почали дзвонити, пропонувати роботу, потім у мене трапився канал «Ера», потім – радіо, а з радіо я вже прийшов на канал «Київ».
— Ти зараз на каналі «Київ» — зірка…
Мені дали тут вирости. Якщо на інших каналах я був на другорядних ролях, то тут я – один із хедлайнерів. Коли я прийшов сюди три роки тому, це був звичайний комунальний канал у будівлі на Хрещатику. Ми переїхали в новий сучасний офіс, багато чого змінилося в діяльності, й ми перетворилися на один з найкращих інформаційних каналів країни. По Києву ми зараз — перша кнопка. І я працюю на каналі одним із праймових ведучих першої кнопки міста. Круто!
— Чи можна сказати, що тепер у тебе робота мрії?
Насправді я мрію вести соціальне або політичне токшоу. Я всередині — драматичний персонаж. Я люблю людські емоції й умію з людей ці емоції добувати. Нічого цікавішого за це немає. Наприклад, зробити так, щоб двоє людей зіштовхнулися між собою, і от десь у цьому всьому знайти істину, знайти справедливість. Я від цього таке задоволення отримую! А ще я завжди мріяв бути телевізійним ревізором. Я був би геніальним ревізором! Причому це не обов’язково мають бути тільки ресторани. Тут — величезний простір для ідей!
Фото: архів Viva!, пресслужба телеканалу «Київ», особистий архів Слави Соломки
